Меню розділу

МИРОСЛАВ ШУТКО

МИРОСЛАВ ШУТКО: ЗНАЙОМИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ

 Ніхто не заперечуватиме, що Ужгородське державне музичне училище ім. Д. Є. Задора - це вагомий музичний осередок культурного життя обласного центру. Та мало хто замислюється над тим, хто є творцем цієї мистецької атмосфери. Здебільшого, ми спілкуємося з викладачами в аудиторіях і мало що знаємо про їх інтереси, мрії, творчі плани.

Нещодавно училище облетіла приємна звістка – викладачу циклової комісії "Оркестрові струнні інструменти" Шутку М. І. було присвоєно почесне звання «заслужений працівник культури України». Це спонукало нас познайомитися з Мирославом Івановичем ближче.

– Мирославе Івановичу! Щиро вітаю Вас із заслуженою нагородою і прошу поділитися рецептом успіху.

Яким був Ваш шлях у музику?

Напевно, треба почати з моїх батьків. Тато не був професійним музикантом, але непогано грав на скрипці, працював вчителем. А потім так сталося, що перейшов у театр: спочатку в "Нову сцену" в часи Чехословацької республіки, а згодом - в Ужгородський драмтеатр (що знаходився на пл. Театральній, де зараз функціонує ляльковий театр). Нас з братом-близнюком не було на кого залишити і тому батьки брали із собою на вистави. Я памятаю всі ті вистави: і "Марусю Богуславку", і "Запорожця за Дунаєм", і "Наталку Полтавку". То був музичний драмтеатр з невеликим оркестриком. Ми з великим зацікавлення дивилися, слухали, що дало поштовх до музичних занять. Після музичної школи ми поступили в музичне училище, потім брат поїхав вчитися у Львівську консерваторію, а я - у Київську.

– А інструмент віолончель вибрали Ви?

Я починав на скрипці. Нас обох віддали на скрипку. Але порадили одному з нас вчитись на віолончелі. Не знаю чому вибрали мене, проте я не жалкую.

– Чи є у Вас якісь особливі враження консерваторських років?

По-перше, то були 60-ті роки, коли ще живий був Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, тоді приїхав викладати у Київ М. Скорик, та молодий композитор В. Кирейко. Там починав свою творчу діяльність і Є.Станкович. Між іншим, ми зі своїм квартетом грали його перший струнний квартет. На жаль, ноти не збереглися, але твір навіть записали на радіо.

 Чи попадали Ви в якісь кумедні ситуації під час навчання?

Кумедним було вже те, що нас з братом-близнюком постійно плутали, і старалися опитувати по черзі. Ми сиділи за першою партою і відповідали один за другим. Навіть в училищі були подібні ситуації, але ми не зловживали цим, хоч можна було десь схитрити.

– Розкажіть нам про своїх педагогів.

Я всім педагогам, які мене вчили, вдячний. Починав я в тата нашої колеги Людмили Михайлівни Мокану. Він був дуже цікавою людиною, дуже знаючий, добрий психолог. Я памятаю, як прийшов якось до нього на урок, а він мені каже: "Дивися мені просто в очі. Ти бачиш там малесенького чоловічка?" Я дійсно бачив своє відображення. "Так ось - той чоловічок мені розкаже: займався ти чи не займався". Я з приємністю це згадую.

Потім вчився в його брата Івана Мокану. То був дуже добрий віолончеліст, який грав у квартеті в Києві та в симфонічному оркестрі Державної національної філармонії. З теплотою згадую Йосипа Йосиповича Базеля, Леоніда Федоровича Клєпікова і професора, заслуженого артиста України Червова Вадима Сергійовича. Він закінчив Московську консерваторію і аспірантуру у відомої віолончелістки Галини Козолупової доньки основоположника радянської віолончельної школи Москви Семена Козолупова.

– З якими музикантами Ви спілкувалися?

В Києві мені поталанило грати у вокальному класі народного артиста Хлєбнікова (тенор), який дуже цікаво проводив уроки. В училищі по камерному ансамблю я мав можливість займатися в класі Д. Задора. Я грав з піаністкою К.Вітенбергер. Нині вона концертмейстер Національного оперного театру в Будапешті.

– Ви працюєте артистом у філармонійному оркестрі і як педагог. Чи надаєте Ви перевагу якомусь виду діяльності?

Ні. Я викладаю і в музичній школі, і в училищі, і в академії викладав. А гра у філармонії своєрідний відпочинок. Все-таки викладати, мені здається, важче, тому що до кожної дитини, кожної особистості треба мати індивідуальний підхід. Є різні діти з різними здібностями, але якщо вони вступили в музичне училище і хочуть стати музикантами, їх потрібно вести по цьому шляху.

 Багато моїх випускників продовжують навчання у вищих навчальних закладах. Мене непокоїть тільки те, що викладачем стала покищо одна моя випускниця Т.Пасербович. Всі інші грають в оркестрах, в квартетах, а педагогічною діяльністю займатися не хочуть.

Мені здається, що найважливішим є те, що колишні учні з тобою вітаються, згадують тебе, і вони є патріотами України

– Ваша дружина – музикант. Чи обговорюєте Ви з нею свої музичні плани?

Звичайно, ми обговорюємо вдома деякі проблеми, які виникають із студентами. Але я вважаю, що це все треба залишати на роботі. Вдома треба займатися іншими справами.

– Чим Ви захоплюєтеся?

Я дуже люблю подорожувати. Нас змалечку привчали любити природу. Ми з батьками часто були в горах, в лісі, на річці. І це переросло в хобі. В училищі я займався спортивним орієнтуванням. Це такий вид спорту, де з картою і компасом шукають різні пункти на місцевості. Виступав і на республіканських змаганнях. В нашому училищі була дуже сильна команда, яка посідала призові місця на обласних змаганнях. В консерваторії і в армії я займався настольним тенісом. Тепер, коли маю можливість, іду в ліс. Грибів зараз немає, але пройтися по лісу, послухати пташок, подивитися як розвивається природа дуже цікаво, особливо навесні.

Яку книжку Ви зараз читаєте?

Тепер я читаю про історію Німеччини і замислююся над тим, як пов’язані долі різних народів і країн. Робиться багато помилок, а потім виникають війни.

– Що Вас приваблює в людях?

Я спілкуюся здебільшого із своїми колегами, яких добре знаю, і ми можемо розмовляти з ними на різні теми. Щось виокремити не можу, кожен цікавий по-своєму.

– Чи реалізували Ви всі свої плани, мрії?

Коли я закінчив консерваторію, вважав, що знаю все. Потім мені довелося працювати у Львівській десятирічці, де виступав на академконцертах, всіх критикував і т.д. Але згодом я зрозумів, що дуже мало чого знаю і вчитися треба все життя. Я й тепер вчуся. Ми з дружиною їздимо на майстеркласи в Польщу в місто Піла, що знаходиться за 100 км від Познані. Це надзвичайно представницький форум, у якому беруть участь музиканти з Швейцарії, Китаю, Сингапуру, Чехії та ін.

– В яких країнах Ви побували?

–     Я в Європі не був тільки у Франції, Іспанії та Португалії.

Де Вам сподобалося найбільше?

Мені дуже сподобалася Північна Італія. Можливо тому, що там Альпи. Ми давали концерти в маленьких туристичних містечках. Це дуже запам’яталося, в мене багато фотографій і відеоматеріалів.

– А це були концерти з оркестром?

Так, у нас був невеликий оркестр і вокалісти, серед них Петро Матій. Нас сприймали дуже добре.

А хто був організатором цих концертів?

–     Організатором був Ласло Драга, трубач, який живе і працює в Угорщині.

Як Ви оцінюєте музичне життя Ужгорода?

Тепер спостерігається покращення: відбувається більше філармонійних концертів, приїжджають різні колективи. Позавчора був концерт видатного австрійського скрипаля Юлія Вимира. Він, між іншим, один з перших учнів мого покійного брата.

– Поділіться із студентами власним секретом успіху?

Та ніякого секрету немає. Як розповідає притча: юнак підійшов до коваля і питає: -"Як стати ковалем?"

"Бери молот, бий по залізу, і станеш ковалем".

Так і в нас треба братися до роботи та вчитися.

Отож, рекомендую всім читачам прислухатися до порад М. І. Шутка, а Вам, Мирославе Івановичу, зичу творчої наснаги і міцного здоровя!

                                                                                                        

 

               Розмову вела Генріетта Зелік