Меню розділу

У КОЛІ ДРУЖНЬОЇ МУЗИЧНОЇ РОДИНИ

У КОЛІ ДРУЖНЬОЇ МУЗИЧНОЇ РОДИНИ

Вже скоро настане Новий 2016 рік. З якими емоціями асоціюється у вас це свято? Особисто для мене Новий рік – це затишне родинне свято, тепла атмосфера, наповнена світлом, миром та любов’ю. Саме тому для новорічного інтерв’ю ми звернулися до подружньої пари педагогів Ужгородського державного музичного училища імені Д.Є.Задора – корифеїв циклової комісії «Оркестрові струнні інструменти» Інни Володимирівни Лєснік та Степана Павловича Бунди.

Вони прожили у злагоді 58 років. Їх життя, можна сказати, невіддільне від історії нашого навчального закладу. Це не тільки професіонали своєї справи, а ще – надзвичайно світлі особистості, які зуміли пройти свій довгий шлях пліч-о-пліч, зуміли не втратити оптимізм, гідно виражати власну життєву позицію і стати прикладом для усіх нас.

Мені було дуже цікаво дізнатися про них більше. Я вдячна їм за те, що вони погодилися дати інтерв’ю для нашої газети.

Розкажіть, як ви познайомилися?

С.П.: Ми познайомилися у Львівській консерваторії. Інна Володимирівна працювала тут ілюстратором, а я навчався на 2 курсі. Це було… у 1955 році.

Тож скільки років ви  вже разом?

С.П.: Давайте підрахуємо. Ми одружилися в 1957 році… Отже, разом вже 58 років.

– Чи є у Вас спільні інтереси?

І.В.:  Звичайно, ми ж стільки років разом.

– Які у вашій сім’ї є традидіції ?

С.П.:  Всі свята ми проводимо разом в теплому родинному колі. Раніше часто всією сім’єю співали.

– Яким був Ваш шлях до музики?

С.П.: Мій батько змалечку привив мені любов до музики. Пізніше я навчався в музичній школі, а потім і в училищі.

І.В.: А я навчалася в Московській десятирічці, а вже згодом і в Львівській консерваторії, де познайомилася із Степаном Павловичем.

С.П.:  Після закінчення консерваторії я і моя дружина стали колегами, тому що почали працювати викладачами УжДМУ.

– Що ви можете розповісти про свої студентські роки?

С.П.:  Тоді музичне мистецтво було на дуже високому рівні. В консерваторії існував яскравий професійний симфонічний оркестр,  якому грали талановиті студенти. Вони часто виступали з концертами не лише в консерваторії, а й за її межами, в різних районах, школах, інститутах, клубах, фабриках...

І.В.:  Загалом, було багато чого цікавого, але треба подумати. Одразу й не пригадаєш…

(До С.П.): А пам’ятаєш, коли до Львова приїжджав Д.Шостакович з авторським концертом?

С.П.: Так, тут була виконана  Друга симфонія автора. Це були надзвичайні моменти.

І.В.:   Мені здається, що Д.Шостакович навіть приїжджав до Ужгорода.

– Пригадайте своїх талановитих учнів

С.П.:  В усі періоди були видатні учні. І зараз вони є, при чому на всіх відділах музичного училища, а також музичної школи.

І.В.: Ооо… їх багато. От, наприклад, Юрій Лінер. Мій випускник, який закінчив Будапештську консерваторію і тепер є концертмейстером Мюнхенського симфонічного оркестру. Там його дуже поважають і вважають метром музичного мистецтва.

Далі, із сучасної плеяди – Наталія Томич – донька Ференца Ференцовича. Вона тепер працює в м. Кошице, грає в симфонічному оркестрі, виконує партію альта. Також хочу назвати Василя Донця. Він багато гастролює, працює і в камерному оркестрі філармонії, і в колективі, з яким мандруює по всьому світу.

 Альона Пинзеник. На 3 і 4 курсах училища грала із симфонічним  оркестром концерти М.Бруха і Н.Паганіні. Тепер навчається в Австрії.

 (До С.П.): А твої?

С.П.: Сава Лацанич – нині концертмейстер симфонічного оркестру у Мексиці, Владислав Юрош – керує камерним оркестром Закарпатської обласної філармонії. Та ще багато інших, які працюють в Угорщині,  музичних школах Закарпаття.

Даніел Ясниський вчився в училищі у Інни Володимирівни, тепер навчається в консерваторії. Важко перелічити усіх студентів.

– Все ваше життя яскраво відображає історію Ужгородського музичного  училища. Розкажіть про рідний навчальний заклад.

 І.В.: Одразу після консерваторії ми із Степаном Павловичем приїхали працювати в училище. На початку моєї педагогічної діяльності виникали  кумедні ситуації, коли до мене в клас заходили студенти і хотіли вигнати, тому що хотіли тут репертирувати. Звичайно, вони ще не знали, що я –  викладач, а думали, що я студентка.

С.П.:  Справа в тому, що в ті часи в училищі навчалося дуже багато студентів після 10-тирічки, хлопці після армії. Це зараз приймають на навчання лише після 9 класу, а в ті часи вокалістів набирали тільки після здобуття повної середньої освіти.

І.В.:  А також хормейстерів і народників.

С.П.:  Народників і духовиків дуже багато було після армії.

Зараз такі правила, що після закінчення школи не приймають в училище. І це неправильно, адже після 9 класу учні дуже залежні від думки батьків. Зрілий вибір професії, а отже і серйозне бажання займатися музикою, формується пізніше.  

– Скажіть, будь ласка, що би ви нового ввели в життя музичного училища?

С.П.:  (Всміхається)

І.В.:   Слід якісніше працювати, якісніше... І студентам, і викладачам деяким. Кажу правду, як воно є.

С.П.:  Так, так.

– Чи можети ви порівняти студенство минулих років з теперішнім? Чи змінилося їх ставлення до навчання і не лише?

С.П.: Так, звичайно. Справа в тому, що я декілька років був завучем в музичній школі і в музичному училищі.

І.В.:  Степан Павлович пропрацював 12 років завучем в училищі.

С.П.:  Безперечно, дуже змінився світогляд. В ті часи стільки інформації в широкому сенсі слова у студентства не було. Вони були...

І.В.:  Більш цілеспрямованими і начитаними.

С.П.: З ними було легше і цікавіше спілкуватися і і про історію, і про літературу, і т.ін. Зараз студенти більш пасивні, їх мало що цікавить, окрім комп’ютерної техніки.

І.В.: Теперішні студенти ніколи не читають, як це було раніше. Це ж ніякі телевізори і комп’ютери не в змозі так збагатити людину, як книга. Все ж таки, мені здається, що в  книгах закладена висока культура.

С.П.:  Справа в тому, що у студентів немає інтересу до навчання, немає цілеспрямованості. От, наприклад, в ті часи, (до І.В.): пам’ятаєш? В суботу і неділю училище було переповнене, а тепер що?

Кожну другу суботу проводилися вечори відпочинку для студентів. Це були  концерти, а  потім танці. В училищі завжди була краща музика, ніж будь-де у місті.

– А яку музику виконували?

С.П.: О, найрізноманітнішу. Звичайно, що танцювали не під менует. Виконували те, що любить молодь. Це популярні хіти того часу: джаз. фокстрот, вальси, танго. Все, що хочеш.

Тоді викладачі і студенти дуже багато часу проводили разом. Навіть Новий рік зустрічали в арендованому філармонійному залі, або в Будинку культури чи в кіно. Тут був чудовий кінотеатр в європейському стилі. Дуже красиве приміщення із закритими балконами, гардеробною. Там колись ми мали можливість проводити студентські концерти. На жаль, тепер сучасній молоді зал недоступний.

– А на дискотеці грали «вживу»?

І.В.: Безперечно. В училище ломилися хлопці з університету.

С.П.:  Звичайно

І.В.:  Їм було дуже цікаво.

С.П.:  Справа в тому, що в училищі на той час існувало по шість-сім музичних бригад, що складалися із струнників, вокалістів, диригентів, народників, для того, аби вони могли виступати в будь-якому місці. Постійно надходили прохання виступити, наприклад, у військовій частині, чи в клубі або на фабриці і кожен тиждень керівництво училища спрямовувало яку-небудь групу виступати. За ними приїжджала машина і відвозила в пункт призначення.

Весь час студенти давали дуже багато концертів.

– Чи реалізували ви себе як музиканти, педагоги?

С.П.:  Безперечно

І.В.: Звичайно, і як педагоги, і як виконавці. А Степан Павлович і як методист.

– Про що ви мрієте?

(Сміються)

С.П.:  Гарно завершити своє життя.

І.В.:  Щоб останні роки були легшими і спокійнішими.

– І наостанок, що б ви побажали перед  Новим роком студентам та колегам?

С.П.: Здоров’я, ще раз здоров’я, сили і зацікавленості в своїй професії, тому що якщо буде зацікавленість, все можна перемогти. Професія музиканта є складною. Потрібно багато працювати, тим більше що вимоги зростають як  до виконавців, так і до педагогів.  Тому все буде о’кей в житті.

І.В.:   Бажаю усім терпіння, настирливості, доброго настрою, щастя!

До цих побажань приєднуємося і ми.

А Інні Володимирівні та Степану Паловичу бажаємо доброго здоров’я, сили, натхнення і не втрачати оптимізму!

                                 Розмову вела Віра Тимочко